Полонина та полонинські звичаї.

     Тільки весною повіють теплі полудневі вітри, стопляться сніги, гори зашумлять тисячами потоків, і полонини покриваються густою, буйною травою, на зеленому тлі якої утвориться живий килим гарних гірських квіточок, — полонина закосичиться, — а за тим закипить на тих просторах життя тисяч овець, корів, коней. Починається полонинське життя.

     Власниками полонин були депутати (тут наголос на букві "у"... не плутати з тим словом, де наголос букві "а"). Кождий депутат призначає одну частину своєї полонини на пасовисько, а другу на кішницю.  Пасовисько, це частна полонини посеред лісів, жеребу, зрубів, зломів, каміння, де не можна косити сіна а лише випасати маржину. Кішниця, це гладке поле, поросле буйною травою до кошення. Посеред кішниці стоїть колиба, де можуть переночувати ті люди, що приходять з села робити сіно,  а також стоги чи обороги з сіном.

Стоїще —  полонинське господарство.
     Посеред пасовиська вибирав депутат найвлучніше місце для стоїща; воно повинно бути легко доступне для вівчарів і маржини, охоронене від вітрів, і через те догідне на нічліг та доступне для мішанників (тих, що віддають худобу на полонину) і їх коней; коло стоїща мусить бути і джерело доброї води.

стоїще

СТОЇЩЕ. І - стая; II - кошара для овець, в ній: 1 - струнка, 2 - загорода перед стрункою, 3 - загорода за стрункою; III - ялівник; IV - загорода до доїння корів, посеред якої 1 - жолоб, 2 - ключі на телята; V, VI -  телятники; VII - загорода для худоби; VIІІ - куча дла свиней; IX - стадарка=кінник.

 

 

 

     Посеред стоїща росте розлога сперека, якій утято замолоду вершак, через що вона не росте вгору, а вширину — стає розлогою; така смерека поросла угорі густо суччям а долом форостом — сухим галузям, з якого звисав довгий мох (Usnea barbata), через що така смерека густа "як руно на вівці"; її не повалить вітер, бо вона низька; під неї ховалася маржина від бурі з дощем, і від сонця, що в полудні дуже гріє.
     На такому місці стоїща, куда би людям було сухо зайти, кладе депутат стаю (колибу), а трохи подальше осібні загороди на кожний вид худоби: кошару на вівці,  телятник на малі телята, назимок на більші телята, що вже перезимували, стаднарку на коней, ялівник — для ялової худоби, кучу — для свиней. 
Крім того лагодять, осібну загороду для подою корів, а осібну для усього товару.
    
Кошара для овець переділена на дві частини струнками — місцем де доять вівці. В загороду 

доїння овець в струнці

перед струнками заганяють вівці просто з пасовиська, доять, після чого пускають їх у другу загороду за струнками, де вівці перепочивають. Понад струнками є дашок, щоби в час подою дощ не падав у молоко та на вівчарів.

Струнка. Вівчарі доять кози та вівці.

 

     Стая (колиба) кладеться без вікон, без стелини, у зруб. До стаї провадять одні двері. колибаДілиться стая на дві частини: більша — ватерник і менша — комора. Під бічними стінами ватерника покладені широкі лавиці; поверх них прибиті полиці. На лавиці на хвої, сіні, а зверху на вереті ночує ватаг; на полицях — миски, сіль, ложки. На стіні висять сита, на вішаках одяг, креси. Посеред стаї горить ватра, а над нею верклюг з кітлом, завішеним на кужбі: як треба, можна котел відсунути набік від ватри, посуваючи вправо чи вліво верклюгом, що обертається враз із стовпом.
вертлюгПлан стаї (колиби)

 

     План стаї (колиби). І. Піддашшя. II. Ватарник. III . Комора; 1, 2 - лавиці 3 - ватра; 4 - вертлюг; 5 - бодні (бочки на жентицю, гуслянку), бербениці - бочки на бриндзю;

Вертлюг.

 

     Ватаг і його люди.

Скоро лише настане весна, виряжається депутат або його пахтяр — найманець, у полонину на веснбванв. Він годить собі на ватага, статного, порядного ґазду, який забезпечив би своїми діями мішанникам обіцяний дат, а депутатові найбільший хосен з полонини. Деякі власники полонин ватагують самі.
Bатаг — найстарший на полонині; він порядкує там усім: людьми, маржиною(худобою), молоком, визначає, куда кому пасти, скликає на обід, вечерю, розділяє поміж мішанників скором; Його слухають усі і в кождій справі. Залежно від того, скільки та якої худоби є на полонині, підбирає ватаг людей: вівчарів до дійних овець, бовгарів=гайдеїв (вони кличуть: гайда гей!) до рогатої худоби, стадаря до коней, нічника, що вартує вночі, спузаря, що носить воду, дрова до ватри, підтримує вогонь. Він тому спузар, що все замащений у спузі - попелі.
Власник полонини (депутат) давав найманим людям сембрилю - винагороду в натуральному вигляді або зарплату - в грошах. Ватаг та старший вівчар беруть 5-6 бербениць (бербениця вартує 8-10 золотих ринських) або готівкою коло 50зр., до того одні постоли на місяць, харч і вільний випас чвоєї худоби; молодші пастухи дістають по 3-4 бербениць бриндзі або грішми 25-32зр. і харч; лише бовгар дістає все зарплату: коло 8зр. на місять і харч.

 

     Початок літування на полонині.

"Ой кувала зазулейка, кувала, кувала,
Від святої неділеньки до святого Йвана.
Ой засвіти, місяченьку, засвіти, засвіти
Та на тоті полонинки, на хороші цвіти".

     Перед св. неділею, значить перед зеленими святами (десь 20-го травня) виганяє  депутат на половину маржину свою та тих, що йому повірили; того дня стріляють, трембітають скрізь по горах, вівчарі трублять роги, подаючи знак, що настав час виряджатися у полонину. Жінки обливають вівчарів водою, "щоб вівці молока багато давали".
     Прийшовши до стаї, відкриває ватаг двері і промовляє: "Дякую Господу Богові, що допоміг, аби я у тебе ввійшов у мирности, в радости, так мені, Господи Боже, допоможи з тебе зійти у мирности, радости. Як мені Бог святий допоміг зиму перезимувати, так мені, Господи святий, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всьому народові”. Помолившись, заходить за ватерник — затинає сокирою у стіну,   кидає на ватрище підкову на щастя і разом з пастухом викрешує живу ватру.  Зробивши ватру відгашує ватаг її у воді — кидає вугілля до води; тою водою хрестить він струнки, кошари, маржину, а решту води зберігає у фляжці.
Пастухи загонять маржину у назначену загороду, де та, змучена ходом, лягає відпочивати; після того вівчарі  лагодять собі застайки та постіль.
За той час упорядкував ватаг у стаї, зварила ся і кулеша; на голос трембіти сходяться пастухи у стаю, щоби ноживитися та послухати наказів і науки ватага.
     На другий день встав ватаг дуже рано — на зорях, коли усі ще сплять, іде до своєї струнки, при якій він доїти мав, затинає там три рази сокирою в обрубину і каже: „Як моїй сокирі ніхто не годен нічо зробити, бо вона залізна, так моїй худобі з моїми товаришами аби нічого не годен зробити по через ціле літо; бо моя худоба тверда, так як моя сокира залізна". — Оглянувши, чи усе до ладу на струнці, трембітав ватаг на вівчарів, щоби вставали доїти вівці та корови.
     Після доєння вигонять пастухи маржину на пашу. З вівчарями ідуть у полонину і пси. Вночі відганяють вони вовка чи ведмедя, що хоче закрастися у загороду, а дниною ідуть пси із вівчарями у поле, де бігають навколо овець; гавкаючи завертають їх, а коли яка не повернеться до череди, приневолюють її до того зубами.
За той час, як маржину пасуть, зробить ватаг сир із ранішнього молока, а скоро в полудні зійдуться вівчарі до стаї на обід, роздає він кождому з них по куску того сира кажучи: „Най Бог прийме за здоров'я худоби".
Цим закінчуються перші звичаї, чари і полонинські примівки. Від тепер все йде одностайним ходом, а тим часом готуються скрівь по горах до полонинського ходу.

     Хід полонинський.

"Яка ж тота полонинка, на весні весела,
Як овечки у ню ідуть із кождого села".

     Від часу, коли вперше залунало по горах від вистрілів, від голосу трембіт та вівчарських рогів, коли ватаг вибрався у полонину на веснування, настає по гуцульських горах незвичайний рух; всюди видно людей, що пораються коло худоби; одні роблять вівцям на вухах оберку (дірку),  другі вирубують їм у вухах пічки — витинають подовгастий кавальчик з середини (такі вівці: пічкаті), інші знов розколюють вухо раз, два рази, в одному або в двох місцях, інші знов засилюють через вухо дріт, волічку, роблячи по при те свої, для них лише звісні знаки; там знов пятнують рогату худобу, випалюючи на рогах або номер своєї хати, або пишуть щось інше, а є й такі, що мастять волос дьогтем і т. д. словом кожний кладе своїй маржинї свої знаки, по яких мав її спізнавати.
     Запобігливіщі ґаздині дбають іще про свої вівцї та корови в інший спосіб: вови хоронять їх від уроків. Задля того привязують їм до хвоста червону волічку, аби той, що мав злі очі, не дивився на маржину та не урік її, але дивився на хвіст, якого годі вректи!
В іншім куті знов стрижуть старші вівці, а молодші збирають та прячуть вовну то в посудину, то в бисаги, або в що друге і заносять у хату, осібно міцьку — вовну з ягняти, осібно натинину — а однорічної вівці, а осібно тушур — вовну з вівці, другий раз стриженої.
     Скрізь по горах зчиниться таке незвичайне життя від руху людей та маржини, від голосу трембіт, вівчарських рогів, вистрілів, гомону пісень, реву корів, блеяння овець, іржання коней, виття і гавкання псів, що годі не добачити в тому якоїсь близької і значної зміни по усїх горах, якогось приготування до великого гуцульського свята!
     Ґазди, що дають випасати свою маржину на одну полонину, називаються мішанники, бо мішають свою маржину разом. Мішанники вибирають собі полонину, на яку їм догідніще виганяти маржину, та ближче і справніще іти за бриндзею, залежно від того, до якої маржини полонина надається, чи до овець, чи до корів, чи коней, що знов залежить від трави, температури повітря; і нарешті від дат (плати) депутата, що з гори прорікав чи дасть 9, 10, 11 чи 12 разів більше бриндзї, як викаже міртук  (мірка приблизно в 1 літру), що знов залежить від полонини.
Упоравшися з позначками, зі стриженням овець, та з вроками, умовляються сусіди коли і де їм збиратись, аби мішати маржину і виганяти її спільно разом у полонину.
Коли вже мішанники зігнали маржину,  вирушають у божий час у полонину на літовище і познімавши кресані (капелюхи), моляться ідучи; попереду іде один або два мішанники, за ними корови і воли, потім вівці і нарешті коні з терхами (вантажем), таким як: лудинням(одежею), мукою, сіллю, ґрисом і т. і. Позаду йдуть жінки й діти, що випроваджають свою маржину на край села. Ідучи реве маржина, блеють вівці, гавкають пси, люди трембітають, стріляють, грають на флоярі, співають  та так прямує ціла та сумішка у глибокі гори. Такий рух трівав у горах зо два тижні.

Ой піду я в полонинку, а що ся в ній діє?
Калинка ся розвиває, листок зеленіє.
У зеленій полонинці, в зеленій, зеленій
Стоїть стадо біленькеє, вівці не доєні.
Ой піду я в полонинку вівці літувати,
Чи не будеш, файна любко, за мнов банувати?

В полонинцї на кидринцї ватерка сі крутит,
Ходім, брате, до дівчини, дівчина сі журит.
Якаж тота полонинка весела, весела
Як до неї вірушела худібка із села!
Полонинка веселая, лиш до розлученя,
А як пішла худібонька, она засмучена.

Полонинські розрахунки.
"Як вівчера не любити у него є вівцї,
У вівчара у ремени білі сороківці!"

Реваш.
     Посуваючись повільно, відпочиваючи по дорогах, дійдуть нарешті мішанники до стоїща, по можливості в той день, який означив депутат на pеваш; більш дбайливі ґазди пригонять маржину, аби скорше перед ревашем добре перепочила і напаслася.
Усю дійну маржину всіх мішанників вигонять пастухи означеного дня рано пасти; коли в полудні приженуть її до стаї, здоює кожний мішанник власноручно свою маржину, потім міряє ватаг молоко міртуком — коновочкою (коло 1 літри); скільки міртуків видасть перший подій, стільки зарубок кладе ватаг на реваші. Реваш, це така обтесана велика шкаберка — тріска. Від такої вже зарубленої шкаберки, відколює менший кусень, власне реваш, і дає його мішанникові, а більший кусень, колоду, лишає собі.

реваш
 

 

     Реваш. Більша частина (вверху) - колода, зберігається на полонині, менша частина (внизу)  - реваш бере  мішанник.

 

Кількість зарубок на реваші, означало число бриндзянок (малі бербениці в які міститься 12—14 міртуків бриндзі, в бербеницю їх може і 25 піти), які мав мішанник дістати; окрім того на кожних 4 бриндзянки бриндзі діставав він одну бербеницю вурди.  Залежало від того, який дат обіцяв депутат, тай від того, чи мішанники жадали масла; як була угода і на масло, то діставав мішанник бриндзі менше. Де мішають молоко овече з козиним і коровячим, там бриндзянки містять у собі 15 міртуків, але за те бриндзя утліша (гірша). Хто не має бриндзянок, а бербеницї (25 літрів), тому вимірюють число міртуків водою.

Також на реваші ватаг зазначав кількість маржини, що дав мішанник на випас.

     Після цього мішанники прощаються з маржиною, наказують пастухам, аби її пильнували, висказують бажане, аби ватаг настарав як найбільше скорому, і вертають додому.

     До Петрівки є у паші соковитість, а через це і молока більше і більше бриндзі; по Петрівці іде слабший подій, бо паша сухіша, а така іде у лій (жир), від неї стає вправдї вівця сита, але за те дає менше молока. В міру того, як ватаг напрятав скорому, дав він мішанинкам знати, щоби приходили забирати бриндзю.
     Скоро зголоситься мішанник, подає він ватагові свій реваш, а ватаг прикладає до нього колоду, перевіряючи пильно чи пасує, чи не підроблений; переконавшись, що реваш вірний, віддає обіцяний дат. Коли ж була угода на вагу, тоді відважує ватаг воду, яку міртук показував, а потім стільки разів більше бриндзі, як було умовлено. Коли, наприклад, міртук води важить 1кг, а перший надій дав 15 міртуків, а депутат обіцяв на вагу 10-ий дат, то відважує мішанникові 150кг бриндзі. Віддавши дат, кидав ватаг в присутності мішанника колоду і реваш у ватру.
На корови не було міртука, за кожну корову давав депутат бербеницю (25літрів) бриндзі.
Мішанник дістав обіцяний дат, навіть якщо першого дня його вівця загинула, або ведмідь корову вбив; маржинка пропадає, але дат ні.
За випас одної пари волів платить мішанник 8—10 зр., а там, де жиди ховають волів до яток та дають кождого тижня соли з бобовою мукою, платять мішанники за пару волів по 14 зр.; за корову 3—5 зр., за вівцю по 30—50 кр., а за козу по 15 кр. — на ціле літо.
Як літо мокре, тоді молока трохи більше, депутат „наб'є більше бриндзі", але як є посуха, то він має фураж — набе менше бриндзі. Як обіцяв дати, тогди мусить готівкою доплатити, інакше ніхто не вижене більше маржини на його полонину.

Життя на полонинах.
Ранки в полонинах звичайно дуже гарні, але холодні, часто настає неґура — налягає по горах така мряка,
що не видно на десять кроків перед собою, а як мрака осідає, то видно лише найвищі шпилі гір, а під ногами уповите усе туманом, німов морем, що ще більше манить око. Коли легкий вітер почне колисати тим безкраїм морем; силіший подув вітру із Чорногори розвіє мряку, розяснюється усе небо, але за яку хвилю засувається знов хмарами, нанесеними вітром. Без огляду на такі чи інші явища встають вівчарі досвіта, здоять маржину, позносять молоко, і попоївши вигонять кождий свою маржину у свій кут, вказаний ватагом. Ідучи з маржиною бере кождий пастух з собою сокиру, затикає її за ремінь; нею прорубує він собі дорогу лісом, як густий смерічник, або як дерево повалене. Окрім того бере пастух прут, не сухий, бо від такого усохла би маржина, а деякий пістоля, вівчарський ріг, флайору, денцівку, дуду, або скрипку — хто до чого удався!
  
Вівці спасають: бриндушу, храбуст, молочай, від якого дають богато молока, кукурудзянку, попітник, горішок, девецел, заячу капусту; скрізь по овечих пасовисках мусять бути звори потоками, з яких вівці п'ють.
Кози пасуть у згарах - вигорілих лісах, та в недоступних ломах посеред каміня, з яких видно лиш головки кіз та чутно троскіт сухого галузя, що ломиться під їх ногами.
Корови і воли пасуть чередами; корови на полях — не зарослих рівнинах, у лісах ріжами — пасовиськами, що врізуються клином у ліс, у заломах — лісах, де лежить поломане дерево і де добра, мягка паша, та прилуками — полянками посеред лісів.
Воли пасуть низом близько ліса жолобами — долинами поміж двома горбами, та кітловиною, або джеморами — гущавинами з корчів.
Коні пасуть самими верхами, де ростуть швари — високі гострі трави, що не зарубують — не ранять твердих язиків коней.
Свині пасуть низьку траву коло мокравин.
Пастухи виганяють повірену їм маржину на пашу без огляду на погоду.
В полудні і вечером трембітає ватаг на вівчарів, аби не запізнилися до подою в обід, або щоб їх ніч не захопила; вони незнають яка пора, а в часі неґури(мряки) не знали би куди вертати до стоїща, як би не чули голосу трембіти, що лунає зі стаї. На цей знак приганяють вони худобу, беруться до доїння, зносять басарунок для коров, засідають на струнки, пускають телята до коров, зносять молоко до стаї, накликають одні на других, словом йде повне життя на стоїщі, де хвилю перед тим було глухо, пусто, бо крім ватага, що порався у стаї, та нічника, що десь у куті спав, ніхто і не рухався в цілому стоїщі.
Дійну маржину, доять три рази в день: рано, в полудні і ввечір. Щоби було більше молока, дають маржині  солі, раз у два тижні по пригорщі.

Упоравшись коло овець і корів, сходяться вірчарі у стаю обідати чи вечеряти; там висить над ватрою залізний котел, в ньому зварена вже кулеша; її викидають на деревяний кружок, сідають довкола  споживають кулешу з гуслянкою, з молоком або бриндзею, а в пісні дні саму кулешу; часом зладить ватаг бануш, або юшку з вола, якого убив ведмідь, а вівчарі відберуть, або з вівці, що ся розчахне.
Пообідавши вигонять знов пасти а вертають аж на голос трембіти.

По обіді чи вечері збираються усї до прятання: хтось полоще дійниці, хтось дає псам їсти, інший виносить дзер свиням, коровам, підкладає ватру, лагодить дійницю. Хтось знов трембітає, стріляє з креса, звук якого, лунаючи від вершка до вершка розлягається по далекій полонині, по лісах, і відбиваючись від вершків гір, відстрашує звіра від стоїща; від часу до часу пускаються пси у ліс і, налякавши гавканям звіра, вертають тихо назад до стоїща. Пізніше іде кожний вівчар з молитвою на устах до своєї застайки, поправить ватру і коли вона добре розгориться, обортається до сходу сонця, говорить Оченаш, кінчаючи їх ось як: „Господи, заборони мене, заступи мене від панскої карости, від людскої ненависти, від ворогів поганих, від устиду, від сорому, від усього нешестя, від припадку злого на водах, на переходах, на бутинах, на полонинах, на роботах, на кождім ділі, на кождім поступі! Милости Боже на віки вічні амінь!" ІІомолившись, лягають вівчарі спати головою до низшого боку стайки, а ногами до ватри; ватаг спить у стаї на лавці коло ватри.
Незабаром запановує на стоїщі велика тишина, посеред якої чути лише румиґання худоби; усе спочиває, лише один нічник ні, він докладає дров у ватру, над якою готовить кулешу, щоби досвіта була для вівчарів, та надслухує чи не чути з якого боку ломоту ведмедя, що закрадався у стайку; часом вийде він із стаї, стрілить раз, другий, затрубить у овечий ріг, гукне на ціле стоїще, на те будяться пси і пускаються, гавкаючи, в ліс, але переконавшсь, що нема нічого грізного, вертають спокійно до стоїща, потім налягає усі гори знов глибока тиша, всюди стає так тихо, як лише у горах можливо. Якась таємнича святість запановує над горами, а звідти розстелюється вона широко полонинами, обриси гір м'якнуть, стають якимись безформними духами! Понад ними показуються бліді, невиразні зорі, а чим більше небо темніє, тим ясніші стають вони, тоді ніч у горах виступає у цілій своїй величавості!

     Полонинські продукти.

"Іде вівчар з полонинки в широкім ремени,
Несе милій подарунок — кусок сира в жмени.
Укушу я того сира — сирец солоденький,
як вівчара не любити — вівчар молоденький!"

     Здоєне молоко зносять до стаї, де зливають його у великий котел(путину), в якій містить ся увесь одноразовий надій. Те молоко ґльиджuть (заквашує) ватаг зараз сиплячи до нього ґльиґу. Аби зробити ґльиґ треба риндзи; на риндзу знов треба колюха — жолудка молодого ягняти або теляти, що ще не їло трави чи сіна, лише ссало кулястру (молоко такої корови, що тільки уположилася). Як пригріти кулястру, вона згусне, стане сиром; так стає з неї сир у шлунку молодого теляти, що ссе таке молоко (кулястру); з калюха вибирають кулястру, обмивають калюх до чиста і кладуть його у воду, аби не засох. Як уположить ся друга корова або укотить ся вівця, надоять з неї кулястри до приготованого і вимитого калюха, докидують перепаленої до червоного, але вже остудженої,  солі, також додають таку саму кількість непаленої солі, потім додають води, яку треба принести до схід-сонця. Наповнений калюх завязують туго і кладуть у хаті над парою або на під, щоби пройшов димом і всохся. Те, що тепер в калюсі, то є риндза; її заготовляє собі ватаг зимою дома, а літом виносить у полонину; всипавши трохи риндзи у мисочку, додає до неї молока і розтирає; розведена в молоці риндза є ґльиґ.

Будз.
Насипавши того ґляґу в путину(котел) з молоком, обертає ватаг путиною коло ватри, щоби молоко не остивало, але все було літепле, як би лише здоєне; під впливом тепла та від ґляґу "ловиться" молоко — роздіяючись на сир та сирватку (сирватку ще називають керлиб, дзер).
ботелевБотелевом — дирявим кружком із ручкою, розбивав ватаг то молоко, через що з нього виділяється полонинський сир, після чого закотивши рукави, натискає рукою вниз, відділяючи сир від сирватки; Після цього вибирає ватаг сир  у цідило - кусень полотна чи марлі, підкладає посудину, куда стікає сирватка, що ще не видушена з сиру.

     Про молоко не можна казати, що воно кипить, лише боїть, інакше повикидало би коровам або вівцям струпи на дійках, і тоді бються корови між собою; коли з тої нагоди яка уломить ріг, то купець зараз зчібає (збавляє) від вартости корови 5 золотих ринських і більше.
     
3 цідил дістає ватаг сир і кладе на подрю — полицю, де вітер добре продуває та сонце гріє. Висушений таким чином сир називається будзом. Якщо покласти грудку на полицю над ватрою, буде будз з димом.

Вурда.
Після цього приступає ватаг до готовлення іншого продукту. До сирватки додає близьки 2 л. свіжого молока і ставить котел над ватрою, де кипить (боїть) сирватка. Таким чином в котлі виварюється вершковий сир - вурда. Вурда — це сир, виварений з сирватки та свіжого молока, що відлучився під впливом тепла; вурду кладе ватаг у цідило, з нього стікає жентиця у бербеницю. Хто бував на полонині, той знає, що нічого не може бути кращого за свіжу жентицю з вурдою, що тільки-тільки утворилася в котлі. Жентиця держиться і рік, її п'ють вівчарі, беруть люди додому, скільки хто хоче, а решту дають дають маржині. „Нема такого вина, щоби чоловіка так поздоровило, як переварена квасна жентиця, шо вже стоїть цілий рік; вона добра і на серце і на черево" — кажуть на Гуцульщині. Вурду ватаг також дістає з цідил і кладе на полицю, де вітер продуває та сонце гріє.

Бриндзя.
Якщо будз дуже довго сохне то стає на ньому груба, тверда шкіра, яку нераз і пласом сокири розбивати треба. Будз кроїть ватаг на кусні, солить і кидає у путину, потім бере брай 
брай(див. зображення)— грубий буковий кіл, з одного боку гладко обтесаний а з другого у чотири гранцї, і б'є спочатку гранчастим кінцем, щоби розбити шкіру будза, потім гладким доти, аж будз "зловиться" — стане як тісто на колач і відстане від путини і від брая, — це бридзя. Бриндзю набивав ватаг у бриндзянки чи бербеницї.

З висушеної вурди робить ватаг так само бриндзю, бриндзя з вурди не має гострого смаку, як бриндзя з будза, її можна розвести у водї, тоді буде вона подібна до сметани, а бриндзю з будза не можна розвести водою, тільки розтопити на вогни.

Гуслянка.
Для ужитку свого і своїх людей робить ватаг гуслянку; для того варить молоко, а коли воно збоїть, а потім остигне, аж буде літепле — таке, щоби палець можна в ньому тримати, переливає у бербеницю, в якій вже була гуслянка або сметана; як нема такої посудини, виливає то літепле молоко у нову посудину і додає до нього 2—3 ложки гуслянки або сметани; від того ловиться молоко, гусне, набирає приємного кислуватого  смаку, а чим довше стоїть, кисліє що раз більше, але ніколи перетвориться в сир і сирватку.

Вечером по після доєння овець, пускають їх на погірник, щоб перейшлися та напаслися; пашу, яка росте на погірнику, звуть порняла; на погірник не ходить ніяка друга худоба лише дійні вівці; на погірник вибирає ватаг місце, де росте дрібна густа бриндуша; вона низька, має у корені малу білу кульку, не більшу як пацьорка.

Сирні баранчики.
У вільних та догідних хвилинах роблять пастухи баранчики з овечого сира, який мусить трохи вистоятися, потім його розварюють жентиці; від того сир стає добрий до вироблення — податний як віск і держиться купи.
В подібний спосіб роблять з сиру колачі та інші сирні вироби; до того мають деревяні форми, в які набивають розпареного у сирватці сира; як сир застигне, то приймає вид форми.
Баранчика, колач чи що друге зроблене з такого сира, кидають у розтоплене масло, де сир стає гладкий і жовтий.
Такі сирні продукти можуть стояти дуже довго і 20 років, потім можна їх ужити, треба лише кинути у горяче масло, то сир розпуститься і стає добрий до вживання.
сирні баранчики

 

     Вертаючись додому нароблять пастухи богато маленьких колачиків, дома роздаровують їх дітям та  дівчатам в дарунку з полонини. Дівчата співають ось яку полонинку:
"Пішли вівці в полонинку, лиш ягнята бліють,

Ба шо наші вівчарики в полонинці дїють?
Ба шо діють, ба шо діють, чи не ватагують?
Пороблять там колачики, тай нам подарують."

     Так проживають звичайно на полонині ватаг з вівчарами. В неділі та свята на полонині рух більший: мешканці близьких осель, старі і молоді, чоловіки та жінки, спішать одні пішки, другі конем у верхи, щоби відвідати своїх або маржинку, забрати дат, то жентиці, а все разом. На полонині, де в дуже вітряно, вільно відпочити, та розглянутися по тих високих ґрунях.
     Часто заходять у полонину домарі — так називають вівчарі мішанників, що сидять дома; домарі приносить з собою тютюн, горілку — пригістного для ватага та вівчарів; вони перебувають і по кілька днів посеред вівчарів, помагаючи їм у дечому; нарубають і наносять дров, понаправляють кошари, застайки, поможуть варити їсти, за що самі поживляться.
     Авжеж найбільше оживлені полонини на св. Івана; в той день ідуть люди за зіллям, щоби напрятати його на ліки на цілий рік. Особливо багато людей на тих полонинах, де росте найбільше і найкраще: омеґа, підойма, тоя, невісточки, головатень, кучерявець, нитота, грань, брустурннк ін. уживані на ліки; молодші драпаються за зіллям по урвистих скалах, а старші збирають його по лісах. В цей день приносять мішанники своїй маржині сіль на почастунок.

     Розлучення.
     Воли та корови забирає собі мішанник з полонини, коли хоче, а по вівцї приходять усї разом в означений день на розлучення.
     Як вже зібралися всі, „читав" ватаг із свого реваша — палиці чи патика, і питав: „Котрий має 20 овець?" — „Я" — „А які твої знаки (на вівцях)?" — „Такі й такі!" — „Розлучай собі". — Мішанник вибирає свої вівці; як уже по черзі кожний вибрав свої дроб'ята, розходяться усі зі словами подяки, бажаннями і з молитвою, у свої хати; на полонинї лишається ватаг з пастухами, з своєю маржиною та з маржиною депутата, пасе якийсь час, згодовує частину накошеного сіна, залишає з нього стільки, скільки йому треба буде на веснування на наступний рік.
     Коли вже і вівчарі з ватагом вибираються у дорогу, не могла лишитися після них ані іскорка з ватри, щоби  мара вогню не ухопила та не спалила стаї. Але ватри не можна гасити, треба чекати аж вона сама погасне.

(ця стаття підготовлена на основі "Матеріалів до українсько-руської етнології.", виданих науковим товариством ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА у Львові року 1901.)
Якщо є зауваження, просимо писати на ел. пошту сайту.

тема статті: 
теги статті: